Заняття 1: Що таке цифрові права та які з них має кожен з нас?

Категорія цифрових прав людини останнім часом обговорюється як якась специфічна категорія чи покоління прав, яка чимось відрізняється від традиційних прав людини. Особливо до такого теоретизування схильні науковці на пострадянському просторі, що часто зумовлено специфікою та штучністю наукових досліджень у правовій науці. Якщо ж дивитися на різноманітні міжнародно-правові документи, як зобов’язальні (договори та конвенції), так і рекомендаційні (ще називаються «м’яким правом» – різноманітні рекомендації, резолюції, декларації міжнародних організацій тощо), то можна помітити, що виділення цифрових прав в окрему групу не є поширеним.

Рада ООН з прав людини у 2018 році наголосила на тому, що ті ж права, які людина має у офлайні, мають захищатися і в онлайн-просторі. На цій же тезі у своєму виступі 17 жовтня 2019 року наголосила Висока Комісарка ООН з прав людини Мішель Бачелет. Подібного підходу притримуються і в Раді Європи, наголосивши, що дія зобов’язань держав-членів Ради Європи забезпечити кожному, хто знаходиться в межах їхньої юрисдикції, права та основоположні свободи, закріплені Європейською конвенцією про захист прав людини, поширюється й на сферу використання мережі Інтернет.

Виходити з подібних позицій пропонуємо і ми. Поняття цифрових прав в цьому контексті варто розглядати не як окрему групу прав людини, які можна виділити в окреме покоління, а як умовну категорію на позначення прав людини, які ми можемо реалізовувати в цифровому середовищі та завдяки цифровому середовищу. Зважаючи на величезну роль, яку відіграє Інтернет у сучасному житті, виокремлення такої категорії допомагає краще систематизувати та вивчати потреби захисту прав людини в онлайн-середовищі, окремі гарантії яких сьогодні розпорошені в рекомендаціях, резолюціях та інших актах міжнародних інституцій.

Каталог цих прав важко назвати вичерпним. Втім, для окреслення того, що ми позначатимемо цифровими правами, ми використаємо норми Європейської конвенції з прав людини – чи не найголовнішого документу, що через його інтерпретацію Європейським судом з прав людини висловлюються основні міжнародні стандарти. Ними, серед іншого, є:

право на повагу до приватного життя та кореспонденції (стаття 8);
свобода думки, совісті та релігії (стаття 9);
свобода вираження поглядів (стаття 10);
свобода зібрань та об’єднання (стаття 11);
право на ефективний засіб правового захисту (стаття 13);
заборона дискримінації (стаття 14 та стаття 1 Протоколу ХІІ);
захист власності (стаття 1 Протоколу І);
право на освіту (стаття 2 Протоколу І).

Права, що гарантуються цими нормами, також відображені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права на рівні ООН, а також в Конституції України. Єдине особливе право, про яке потенційно можна говорити, – це право на доступ до Інтернету. Але навіть на нього слід дивитися у контексті позитивних обов’язків держави з забезпечення прав людини.

Такі позитивні обов’язки держави – це обов’язок держави вчинити певні дії для того, аби забезпечити дотримання прав людини. Класичним прикладом є вимога проведення належного розслідування у випадках позбавлення життя чи вчинення тортур. Вони є противагою до негативних обов’язків держави – зобов’язання держави не втручатися надмірно у права людини. Прикладом надмірного втручання може бути застосування кримінальної відповідальності за дифамацію.

У цьому контексті, право на доступ до Інтернету (чи право на Інтернет) – це ніщо інше як обов’язок держави забезпечити доступ до середовища, у якому людина має право реалізовувати власні права. Його важливість полягає у тому, що «наразі Інтернет став одним з основних засобів реалізації громадянами свого права на свободу вираження поглядів та інформації, забезпечуючи їх таким чином необхідними інструментами для участі в діяльності та обговорення політичних та інших питань, що становлять суспільний інтерес».

Про які права найчастіше говорять в контексті цифрової ідентичності? Насправді, про одне з них, а саме право на повагу до приватного життя. Воно, безумовно, не є абсолютним і може обмежуватися у випадках задоволення всіх елементів так званого трискладового тесту обмеження прав людини. Конкретніше, таке обмеження має бути:

передбачене законом;
переслідувати легітимну мету (захист національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, запобігання заворушенням чи злочинам, захист здоров’я чи моралі або захист прав і свобод інших осіб);
бути необхідним у демократичному суспільстві, що включає у себе вимоги щодо пропорційності обмеження.

Втім, у контексті цифрової ідентичності праву на приватного життя загалом можна «розбити» на декілька елементів, які окреслюватимуть основні негативні та позитивні обов’язки щодо його забезпечення. Частина цих обов’язків, що цікаво, поширюються не лише на державу, а й на приватні компанії, які мають чималу роль у трикутнику взаємовідносин «держава – користувач – платформа».

Варто згадати про:

захист персональних даних, в тому числі – захист від незаконного стеження;
право на забуття (деіндексацію, тобто видалення раніше опублікованої про вас інформації з пошукових систем у разі, якщо її обробка є неспівмірною);
захист честі, гідності та ділової репутації від неправомірних посягань зі сторони інших осіб (дифамації, наклепу, образ), що полягає у балансуванні вашого інтересу у захисті приватного життя і інтересу поширювачів інформації чи публіки у вільному доступі до такої інформації;
створення належної кримінально-правової рамки щодо захисту користувачів від злочинів, що вчиняються в мережі (мови ворожнечі, порнопомсти, кібернасильства, крадіжки ідентичності тощо);
належне розслідування злочинів, вчинених проти вас у онлайн-просторі.

Згаданий вище трискладовий тест обмеження прав людини застосовується і до свободи вираження поглядів. Це означає як те, що ви не можете писати в Інтернеті усе, що заманеться, так і інші користувачі мають утримуватися від висловлювань, що порушують законодавство чи внутрішні правила платформ.

Водночас, такі обмеження на свободу слова не мають забороняти вам критичні висловлювання щодо політиків чи публічних діячів, обмежувати вашу творчість (хіба що вона містить мову ворожнечі) чи сатиру. Небагатьма універсально забороненими типами контенту є мова ворожнечі, терористичний контент, дитяча порнографія та інший контент, що шкодить дітям. Обмеження доступу до такого контенту теж є обов’язком як держав, так і платформ з захисту прав інших користувачів мережі від шкідливого контенту.

Саме в контексті цих обов’язків ми обговоримо ключове для цієї теми курсу право – а саме право на ефективний спосіб правового захисту. Його дотримання накладає на держави (а за останніми трендами регулювання і на приватні компанії) обов’язок забезпечити користувачам доступ до таких механізмів захисту, які дають змогу обмежити сваволю суб’єкта, що обмежує права. Найчастіша вимога до таких механізмів – їх незалежність та безсторонність (Наприклад: https://rm.coe.int/1680790e14), оскільки у спорах проти державних органів чи великих технологічних гравців особа зазвичай є апріорі слабшою стороною.

Найголовніше

Пам’ятайте про те, що ви маєте в онлайн-просторі такі ж права, як і в офлайн-житті.
Ваші права не є абсолютними – тож не очікуйте та не вимагайте їх безкомпромісного дотримання як зі сторони держав, так і зі сторони технологічних компаній в Інтернеті.
Чого ви можете і маєте вимагати – належних засобів захисту власних прав, так само як від держав, так і від технологічних гігантів.