Заняття 1. Принципи та основи сторітелінгу в контексті специфіки соцмереж

Оповіді та історії – наріжний камінь людської психології та цілого суспільства. Недарма численні філософи та мислителі культури застосовують термін homo narrans, “людина-оповідач”, визначаючи саме розповідання історій як нашу основну видову відмінність від тварин (адже вони також можуть і користуватися знаряддями, і користати зі складних систем комунікації, і створювати складні суспільства або й майбутнє завбачати). Антрополог Клод Леві-Строс вважав, що історії – єдине, що об’єднує абсолютно всі людські суспільства, а філософ Ролан Барт – що суспільство без історій взагалі неможливе. Емпіричні дослідження свідчать, що людина розуміє, опрацьовує та запам’ятовує інформацію саме у вигляді історії, як певну послідовність дій певних персонажів. Там же, де історії нема, розуміння сильно утруднюється. Епізод улюбленого серіалу запам’ятовується набагато краще для більшості людей, ніж таблиця інтегралів. І чи не відрізняються ті, для кого і таблиці не становлять проблеми, якраз тим, що вони здатні побачити в інтегральному численні історію? Історія не тільки спрощує розуміння і побудову цілісної картини світу – вона їх уможливлює. Отже, оповіді є невід’ємною і критично важливою частиною людської діяльності.

Ще від часів Арістотеля дослідники і практики сформулювали основні принципи сторітелінгу. По-перше, історію від потоку мовлення вирізняє наявність структури. Історія має початок, середину і кінець, між якими відбуваються перипетії – зміни в становищі персонажів (то на гірше, то на краще). Ще з античної трагедії застосовується п’ятиактна структура. За нею, в першому акті історії ми знайомимося з персонажами та їхнім світом (експозиція), в другому – стається несподівана зміна в описаному становищі, яка вимагає вирішення (зав’язка), в третьому – головний герой (протагоніст) шукає вирішення проблеми, що призводить до зростання напруги, котра і сягає вершини в четвертому акті (кульмінація), після чого настає розв’язок проблеми, напруга розряджається, а світ повертається до рівноваги. Останніми десятиліттями Голівуд ускладнив цю структуру, перетворивши її на дев’ятиактну: в її рамках, кульмінація замість розв’язки веде протагоніста до усвідомлення, що початкова проблема є фальшивою, після чого він чи вона починає вирішувати нову, уже таки справжню проблему, і всі ключові акти з другого до п’ятого знову повторюються.

Таким чином важливо, не що, а як розповідати. Уявіть звичайнісінький анекдот – якщо поміняти місцями кінцівку і початок, вся кумедність де й дінеться, бо зникла несподіванка. Отже, велике значення має те, у якій саме послідовності автор розставляє події, що складають історію. Тому дослідники-формалісти говорять про наявність у будь-якій оповіді фабули і сюжету. Якщо фабула – це послідовність подій історії у хронологічній послідовності, сюжет – те, як ці події викладені в оповіді. Адже сюжет не обов’язково має йти за хронологією, можна, наприклад, почати з кінця або постійно переривати історію низкою флешбеків.

Крім того, важливим елементом історії є наявність персонажів – найчастіше протагоніста, що йому протистоїть антагоніст (антигерой, що заважає протагоністу чи загрожує йому). Втім, можливі типи відносин між персонажами не надаються до вичерпного переліку. Важливо, щоб самі персонажі (насамперед головний герой) були об’ємні, складні і розвивалися. Хороші персонажі змінюються в ході і внаслідок історії, переживають внутрішню трансформацію. Це називається “аркою персонажа”. Популярним поняттям також є визначення історії як “мандрівки героя”: протагоніст порушує певну заборону чи табу і через це зазнає низки пригод, взаємодіючи з різними помічниками та ворогами, переживає кризу, внутрішній розвиток і переродження, долаючи власне старе “я” і таким чином здобуваючи перемогу.

Ще однією істотною рисою історії є конфлікт. У хорошій історії саме конфлікт є частиною проблеми і рухає дію вперед – між протагоністом та антагоністом, інколи – між протагоністом та суспільством, а одними з найцікавіших конфліктів є внутрішні конфлікти всередині самого протагоніста, між протилежними бажаннями, цілями, пріоритетами, установками чи цінностями.

Щоб зрозуміти, яким чином ці універсальні принципи сторітелінгу можна застосувати в Фейсбуці чи Інстаграмі, слід насамперед усвідомити специфіку спілкування в соцмережах. Чим воно відрізняється від інших форм комунікації? Як і в романах чи журналістських розслідуваннях, у соцмережах ми розповідаємо історії. Однак такий сторітелінг є гранично практичним, він більше ніж інші підпорядкований стратегічним цілям комунікатора. Історії в соцмережах також переважно ґрунтуються на реальних подіях, на відміну від художньої літератури. Ми очікуємо від соцмереж певної правдивості й справжності.

Та основна особливість соцмереж – це насамперед стирання межі між приватним та публічним. Міжособистісне, приватне спілкування завжди було чітко відмежоване від спілкування з або перед публікою, такого як виступ оратора чи привселюдні дебати. Пізніше до цього додалася й масова комунікація доби мас-медій – її головною формою був монолог із газетних шпальт чи телеекранів до пасивної масової аудиторії. Соціальні мережі проламали кордон між цими двома доменами.

По-перше, спілкування втратило чітку спрямованість, воно одночасно і спрямоване до конкретного адресата, і доступне усім, хто має доступ до сторінки.

По-друге, навіть пости, призначені для загальної аудиторії всіх фоловерів, сприймаються як частина міжособистісних стосунків між автором та підписником.

По-третє, спілкування в соцмережах є інтерактивним, аудиторія ж активно взаємодіє з комунікаторами, відповідає, лайкає, перепощує і веде в цілому діалог як із автором, так і між собою.

Іще одна важлива риса соцмереж – парасоціальні відносини, які лежать у їх основі.

Парасоціальні відносини – це односторонні відносини, що сприймаються як взаємні. Таким чином, фани знаменитостей можуть сприймати свою улюблену зірку як особистого друга, бути закоханими в улюблених актора чи актрису, ідентифікуватися з улюбленим персонажем чи ненавидіти його противників. Це поняття спершу застосовувалося в контексті знаменитостей, медійних персон та вигаданих персонажів, але нині стало визначальним і для всіх, чия аудиторія в соцмережах складається не тільки з особистих друзів. Підглядання за чужим життям створює в нас ілюзію причетності до нього, хоча насправді ми є лише свідками соціального театру – одностороннього, звернутого до нас наративу. Споглядаючи цю виставу в режимі реального часу, ми і себе сприймаємо вже не просто як глядачів, а як співучасників дії, лише тому, що самі діємо на тій-таки сцені.

Звідси випливають ключові висновки щодо сторітелінгу в соцмережах. Він має бути:

практичним,
заснованим на фактах,
заохочувати взаємодію,
бути водночас публічно прийнятним і достатньо особистим, щоб підтримувати парасоціальні відносини з аудиторією.

Практичні поради

Найголовніше, що треба запам’ятати:

в хорошій історії має бути структура (часто 5- або 9-актна), конфлікт, складні персонажі, що розвиваються;
соцмережі гібридизують приватну та публічну комунікацію;
в основі соцмереж – парасоціальні відносини, які створюють ілюзію особистих стосунків.