Заняття 4. Як протистояти шкідливим інформаційним впливам у соцмережах

У попередніх заняттях цього розділу йшлося про адміністрацію соцмереж, штучний інтелект, уряди держав та інші зовнішні сили. Вони (і в Україні зокрема) протидіють дезінформації, але навряд чи в осяжному майбутньому зможуть її подолати. Тому перейдімо до найважливішого — самозахисту. Це заняття майже повністю складатиметься з корисних порад. Способів і підходів до протидії дезінформації в соцмережах так багато, що ми мусимо обмежитись лише частиною загальних порад, інакше лекція переросла б у цілу книжку. Більше деталей ви знайдете в рекомендованій літературі.

Швидке неконтрольоване поширення інформації в соцмережах називають вірусним. Ця назва нібито метафорична, але у випадку дезінформації — цілком коректна. Дезінформаційні наративи, меседжі й окремі фейки поширюються від користувача до користувача, як інфекційна хвороба. У 2020 році, під час пандемії COVID-19, уже не медійники, а медики взяли на озброєння термін «інфодемія», констатуючи інформаційну хворобу суспільства.

Продовжуючи аналогію, згадаймо, що найдієвіші способи зупинити поширення вірусної інфекції — ізоляція (карантин) і вакцинація. Фейки, які ніхто не поширив, помирають на старті. А медіаграмотність і критичне мислення — аналог вакцинації — захищає нас від хвороботворної інформації, яка все ж до нас дістається…

Це в ідеалі. На практиці, ведучи повноцінне життя сучасної людини, ми контактуємо щодня з сотнями повідомлень, частина яких є неправдивими й маніпулятивними. Ізолювати себе від них можна хіба що тимчасово, якщо ви не плануєте жити відлюдником. Навички медіаграмотності допомагають виловлювати й нейтралізувати інформаційні впливи, але не захищають на сто відсотків, бо дезінформація розмаїта й швидко змінюється, а її творці — вчаться. До того ж, брехня токсична не лише для тих, хто повірив у фейк або піддався маніпуляціям, а й для тих, хто просто з нею контактує — наприклад, бачить її у стрічці соцмережі або чує в переказах від друзів.

Дезінформація отруює інформаційне середовище

Згадаймо перші тижні повномасштабного вторгнення, коли засилля неправдивої, напівправдивої, вирваної з контексту або просто недоречної інформації дезорієнтувало, збивало з пантелику, змушувало розпорошувати увагу й сили на дурниці. Ця технологія — яка, на щастя, врешті не спрацювала, — була не новою. Вперше я стикнувся з її застосуванням у соцмережах під час української Революції гідності. Тоді протестувальники, які координувались і стежили за подіями через Twitter, потонули в тисячах повідомлень із «майданівськими» гештеґами: «Янукович уже подав у відставку!», «Опозиція нас зрадила!», «На Майдан ідуть танки!», «Майдан розійшовся, залишились тільки нацики» і тому подібних. А також фотографій і відео, знятих насправді не там і не тоді. Згодом до твітів додалась смс-розсилка, що мала спровокувати паніку звістками про наближення «беркута». Знадобився час, аби налаштувати комунікації Майдану в обхід цих штучних перешкод. Не раз подібні «шторми» дезінформаційних повідомлень траплялись і під час загострення нервозності в суспільстві, пов’язаного зі швидким поширенням COVID-19 і запровадженням карантину. Психологи кажуть, що дезінформація може згубно впливати на ментальне здоров’я — незалежно від того, чи такий вплив є її метою, чи побічним ефектом. Вона може нав’язати свій порядок денний і змусити людей сумніватись у реальності. Крім того, дезінформація б’є по рівню довіри в суспільстві: коли будь-яке повідомлення може виявитись фейком, а будь-яка незнайома людина — ботом, людям стає набагато важче домовлятись і узгоджувати спільні дії.

Отже, панацеї від дезінформації в соцмережах не існує, але ми можемо протидіяти їй на кількох рівнях:

Регулювати інтенсивність споживання й поширення інформації.
Ретельно добирати й аналізувати джерела/авторів.
Критично розбирати повідомлення з урахуванням контексту.
Аналізувати свою реакцію на повідомлення.
Перевіряти факти.
Сигналізувати іншим людям, що повідомлення містить неправдиву інформацію чи маніпуляції.
Повідомляти про це адміністрацію соцмережі — про це вже йшлося у попередніх заняттях.

Інформаційна дієта. В сучасному світі була б не зайвою професія інформаційного дієтолога — компетентної людини, яка б допомагала пацієнту налагодити збалансоване медіаспоживання. Поки що спробуймо дати цьому раду самотужки. Перш за все, варто навчитись зупинятись і робити перерву у споживанні. Перевтомлена, збуджена, роздратована, перенасичена інформацією людина — легка жертва для дезінформації. Тож використання соцмереж у такому стані варто ставити на паузу. А якщо не виходить, то, принаймні, нічого не поширювати, поки не опануєте себе повністю. І взагалі, рішення поширити будь-який контент у соцмережі має бути зваженим і продуманим. Слід узяти собі за правило не поширювати матеріал, який ви не прочитали (переглянули, прослухали) повністю. Навіть якщо раніше його порекомендувала людина чи організація, якій ви довіряєте — не поширюйте, поки не складете власне уявлення про зміст. І навіть тоді корисно запитати себе: що я хочу дати або сказати читачам, поширюючи цей матеріал?

У кожного з нас є знайомі користувачі соцмереж, чиї сторінки заповнені ретвітами чи перепостами без додаткових коментарів. Така поведінка часто притаманна людям, які нещодавно опанували мережу; саме вони стають першими «помічниками» дезінформаторів, свідомо чи ні розганяючи їхні повідомлення. Завжди краще супроводжувати поширення чужого допису, відео чи посилання власним коментарем. Хоча б тому, що, аби його сформулювати, вам потрібно переглянути контент.

Не виконуйте прохання щось поширити й не слухайтесь закликів на зразок «максимальний репост!» чи «підтримаймо репостом!», якщо ви особисто не знаєте людину, яка до вас звертається; але навіть у такому випадку переконайтесь, що ця людина не стала жертвою дезінформації.

Якщо ви хочете зупинити брехню, не передавайте її далі. Підозрілий чи схожий на дезінформацію матеріал не слід поширювати в жодному форматі — ані без коментарів, ані з коментарями. В тому числі з коментарем-спростуванням (воно має бути окремим повідомленням; про це йтиметься нижче). Будь-яке поширення додає контенту ваги у соцмережі. Це саме стосується будь-якої взаємодії з дописом: не чіпайте дезінформацію руками. «Злий» смайлик, «дизлайк», негативний відгук у коментарях — усе це сприяє поширенню. До речі, якщо ви чули, що «злі» смайлики шкодять популярності у Facebook, не вірте — це міська легенда, а насправді емоційні реакції піднімають дописи у стрічці.

Ухвалюючи рішення, чи поширювати або чи реагувати на підозрілий допис, не розраховуйте на те, що дезінформація занадто очевидна, примітивна чи тупа, щоб хтось на неї купився. Наприклад, у 2009 році (під час загрози «свинячого грипу»), а потім у 2020 на початку епідемії COVID-19 в Україні жартівливі дописи про дезінфекцію міст із гелікоптерів багато хто сприйняв як правду, і це спричинило паніку. Критичне мислення, яке мало підказати, що в такий спосіб із хворобами не борються, не спрацьовувало. Зрештою, хіба мало ви знаєте людей, які не розуміють жартів?

Від людей, які досліджують руйнівні інформаційні впливи, я не раз чув, що поширення дезінформації з метою висміяти чи показати її недолугість лише посилює її вірусний потенціал. До того ж, у такий спосіб дезінформаційні повідомлення дістаються тих аудиторій, яких не могли б досягти звичними шляхами. Багато українців, напевно, ніколи б не побачили контент російських пропагандистських медіа, якби не «сатиричні» публікації їхніх же земляків.

Прочитані в соцмережі сумнівні повідомлення не варто не лише поширювати в соцмережах, а й переказувати іншим людям в офлайні.

Джерела під контролем. Брати інформацію тільки з якісних, надійних і перевірених джерел — самоочевидна порада, однак дотриматись її часто неможливо, адже в соцмережах ми читаємо переважно дописи інших людей і організацій, і не всі вони є адептами інформаційної гігієни. Тож, маючи справу з нефільтрованим контентом, доводиться налаштовувати фільтри самотужки.

З’ясовуйте першоджерело — навіть коли для цього потрібно пройти ланцюжком поширень:

якщо авторський допис, то хто автор?
якщо повідомлення, то де воно з’явилося вперше?
якщо фото чи відео, то хто, де і коли його зняв?
якщо скриншот, то хто і коли його зробив?
якщо інфографіка, то хто і звідки взяв дані?

Якщо з’ясувати джерело неможливо, матеріал слід вважати апріорі підозрілим (навіть якщо він дуже правдоподібний) і відправляти на карантин. Те саме стосується бувальщин, розказаних зі слів «знайомих знайомих». Так, навесні 2022 року соцмережами циркулювала історія про «переселенців зі сходу», які відкрили газ або підпалили дім родини, що їх прихистила.

Вона мала низку варіацій, об’єднаних однією деталлю: ніхто не розповідав це від першої особи, а лише зі слів інших людей. Це дезінформація, спрямована на розкол в українському суспільстві. До речі, ще одна порада: не вступайте в соцмережах у жодні конфлікти чи кампанії зі цькування, ініційовані незнайомими вам людьми.

Звіряйте те, що ви бачите, з джерелом, якщо це можливо. Наприклад, примітивний, але живучий різновид фейків — фальшиві обкладинки західних журналів: Handelsblatt, Courrier International, Time тощо. Перевірити, чи справді журнал вийшов із такою обкладинкою, можна в кілька кліків. Те саме стосується вигаданих цитат західних медіа або посилань на публікації, яких ніколи не було — як у випадку з фейковими «статтями Павла Казаріна», які поширювали в соцмережах навесні 2023 року. Щоб з’ясувати, чи справді Павло написав статтю в дусі «все пропало, Україна приречена», можна зайти на «Українську правду» і скористатись пошуком (звісно, він її не писав).

Перевіряйте «соціальну вагу» повідомлення. Воно може мати багато вподобань, коментарів і поширень, але варто поглянути на перелік користувачів, які вподобали, прокоментували чи поширили. Чи не схожі вони на ботів, а їхня залученість — на координовану неавтентичну поведінку? Навіть якщо явних ознак дезінформації немає, накрутка — небезпечний сигнал: хтось навмисно просуває це повідомлення нечесними методами.

Якщо контент рекламується, значить, за його поширення хтось заплатив. У попередніх заняттях уже йшлося про вихідні дані рекламних оголошень. Якщо вони не досить інформативні, варто поставити собі запитання: хто й навіщо платить за те, аби це повідомлення потрапило до вашої стрічки? Рекламовані повідомлення незнайомих вам сторінок, на які ви не підписувались, краще відразу відправляти у карантин. Особливо ті, що не мають явної комерційної мети (продати товари чи послуги, познайомити з брендом).

Не звертайтесь до завідомо токсичних, сумнівних, небезпечних джерел: анонімних телеграм-каналів, російських пропагандистів, конспірологів-фейкометів і тому подібних. Не варто робити це навіть із «дослідницьких» міркувань (якщо ви, звісно, справді не досліджуєте дезінформацію і пропаганду). Будь-який контакт із дезінформацією небезпечний. До речі, якщо ви побачили, що користувач, на якого ви підписані, чи сторінка, за якою ви стежите, регулярно публікує дезінформацію чи маніпуляції, — відпишіться, а краще ще й заблокуйте.

Якщо ваше серце від певного контенту б’ється частіше, зупиніться. Емоційна реакція — позитивна чи негативна, нема різниці, — робить людину вразливою до інформаційних впливів. «Якщо текст викликає у вас бурхливу реакцію, то, ймовірно, там використовували мову ворожнечі або маніпулятивні заклики, — радить Кирило Бескоровайний, засновник науково-популярного видання «Куншт». — Вони розраховані на інстинкт “Бийся або тікай”: людина одразу хоче взаємодіяти з таким контентом — поширити, прокоментувати тощо. Але бот або троль тільки цього й очікує. Тому слід споживати інформацію холодною головою та діяти розсудливо». Корисно виробити в себе звичку відкладати взаємодію з контентом, який викликає сильні емоції, хоча б на кілька годин. За цей час може з’явитися спростування, новий важливий контекст тощо.

Власне, цю корисну паузу може дати вам пошук джерела чи перевірка фактів.

Більше про те, як справлятися з емоціями, можна дізнатися з іншого онлайн-курсу “Як захистити власну цифрову ідентичність”, розробленого Українським інститутом медіа та комунікації, зокрема в розділі психологині Наталі Улько “Як керувати емоціями. Методи психологічного захисту в інтернеті”.

З’ясуйте правду. Дезінформація буває ефективною в тому числі й через те, що люди лінуються чи не вміють перевіряти факти. А концепція так званої постправди заохочує взагалі не перейматися правдивістю повідомлення. Особливо це легко практикувати в соцмережах, куди люди переважно приходять по розваги й гаяння часу, а не по серйозні новини. Не піддавайтесь цим спокусам і шукайте правду: вона існує. Звісно, перевіряти кожне твердження, побачене у стрічці Twitter чи почуте в YouTube, — завдання нереалістичне. Але твердження, які впливають на ваші дії, вибір чи формування ставлення до подій і явищ, перевіряти обов’язково.

Оцініть повідомлення в контексті. Чому воно могло з’явитись саме зараз? Якщо це дезінформація або маніпуляція, то на що намагаються вплинути, до чого привернути або від чого відвернути увагу? Звісно, далеко не завжди скандальні вкиди в інфопростір з’являються, аби відволікти нас від «чогось важливого», але таке може трапитись.

Чи спростовувати дезінформацію? Ні, взагалі її, звісно, треба спростовувати — але чи треба робити це щоразу і саме вам? З більшістю «магістральних» дезінформаційних наративів, меседжів і найпоширеніших фейків непогано дають раду професійні фактчекери: в Україні це StopFake, «Без брехні», «Детектор медіа», «НотаЄнота», Інститут масової інформації, VoxCheck та інші. Тож перш ніж писати спростування самотужки, варто пересвідчитись, чи цю роботу вже не зробили інші. Якщо так, краще поширити посилання на спростування, зроблене авторитетною організацією.

Якщо очевидний фейк або дезінформація ще не має спростування (перевірити це можна, крім фактчекерських сайтів, пошуком у ґуґлі), запитайте себе, чи це повідомлення справді небезпечне. Вірусного поширення набувають далеко не всі фейки; чимало фальшивок і маніпуляцій, які потрапляють до фактчекерських дайджестів, охоплюють порівняно невелику аудиторію. Такі маргінальні речі заслуговують на ігнорування й швидко забуваються.

Якщо ви все-таки вважаєте, що ваше спростування потрібне, варто скористатись методом «сендвіча правди»: почати з правдивого повідомлення — переповісти фейк — пояснити, чому це фейк — нагадати про правду:

Джордж Лакофф, який вигадав цю схему, рекомендував, аби частка правди в повідомленні, хоч це й спростування, була обов’язково більшою за частку брехні. Це особливо важливо в соцмережах, де люди переглядають контент побіжно й можуть обмежитися першою парою рядків. І якщо там буде переказ брехні, вони запам’ятають саме його.

Попереджайте тих, хто несвідомо поширив дезінформацію. Але будьте готові, що у відповідь далеко не завжди чутимете слова вдячності. «Яка різниця, фейк чи ні», «може, й фейк, але ж могло бути правдою», «що хочу, те й поширюю» — досить типова реакція на такі попередження. Втім не засмучуйтесь: це нормальна захисна реакція людської психіки, адже неприємно визнавати, що ти купився на фейк. Досвід свідчить, що набагато краще такі попередження сприймаються, якщо робити їх не публічно (наприклад, у коментарях чи відповідях на твіт), а у приватних повідомленнях. Іноді доводиться озброїтись доказами, посиланнями на джерела чи експертними думками, аби переконати людину виправити чи видалити токсичний контент. Але справа варта заходу, адже в такий спосіб ми робимо наше інформаційне середовище чистішим і безпечнішим.