The Guardian

The Guardian — одне із найстаріших та найвпливовіших британських видань, якому виповнилося 200 років у 2021 році. Власником медіа є Guardian Media Group, яка, окрім цього, видає найстарішу недільну газету у світі The Observer та Guardian Weekly — щотижневий дайджест найкращих публікацій Guardian і Observer, а також вибрані репортажі Washington Post. Група активно розвиває цифрові версії: окрім Guardian UK, працюють редакції Guardian Europe, Guardian Australia (місячна аудиторія складає понад сім мільйонів), Guardian US (трафік з США становить 30 % світової аудиторії Guardian), Guardian International.

Попри глобальний тренд падіння друкованих тиражів, останні роки The Guardian зберігає зростання кількості підписок на друковані видання. Водночас група постійно збільшує свої цифрові доходи та аудиторію, яка у 2023 році налічувала 81 мільйон унікальних відвідувачів щомісяця по всьому світу. Головний дохід групи сьогодні — від читачів (підписки та внески), а не від рекламодавців. The Nieman Journalism Lab (NiemanLab), яка відстежує світові медіатренди, зауважила: якщо є бажання побачити, який вигляд матиме цифрове майбутнє для газет, то треба подивитися на The Guardian.

Єдиним акціонером Guardian Media Group є The Scott Trust, який заснували у 1936 році, аби забезпечити постійну незалежність Guardian. Акціонери The Scott Trust не отримують дивідендів від бізнесу. Усі прибутки йдуть на розвиток якісної незалежної журналістики.

Історія

1821 року манчестерський бізнес-магнат Джон Едвард Тейлор (John Edward Taylor) створив тижневик Manchester Guardian (перший номер газети можна детально розглянути тут) — такий собі майданчик для висловлювання ліберальних реформаторів. Річ у тім, що у ті часи зазнавала переслідувань популярна локальна газета Manchester Observer: далися взнаки й гостра критика національної та місцевої влади, і емоційне висвітлення «бійні при Пітерлоо» — розгону мирних протестувальників у Манчестері, які вимагали загального виборчого права. Зрештою, на початку 1820-х років, газеті довелося закритися. Manchester Guardian здебільшого поділяла погляди Manchester Observer, однак обрала інакший tone of voice — більш поміркований.

З 1836 року Manchester Guardian стала виходити двічі на тиждень — щосуботи та щосереди. А з 1855-го вдалося налагодити щоденний графік: саме тоді у Британії скасували гербовий збір, який десятками років зобов’язував видавців платити державі за кожну видану сторінку та окремо за опубліковану рекламу у своїх газетах. Після цього Manchester Guardian змогла знизити ціну одного примірника з семи старих пенсів до двох (трохи менше одного фунта стерлінгів, якщо переводити на сучасні гроші), а отже, і розширити свою аудиторію.

Національне та міжнародне визнання газета отримала за часів редакторства Чарльза Прествіча Скотта (Charles Prestwich Scott), яке тривало з 1872-го до 1929 року.

Нинішня шеф-редакторка The Guardian Катаріна Вінер (Katharine Viner) у есе, присвяченому 200-річчю газети, написала, що саме Скотт зробив видання таким, яким воно є сьогодні, визначивши його цінності, такі як «чесність, чистота [порядність], мужність, справедливість, почуття обов’язку перед читачем і суспільством». Усі журналісти чули фразу «Коментарі вільні, але факти священні». Але мало хто знає, що вона належить саме Чарльзу Скотту. У 1921 році він написав нарис «Сто років», присвячений сторіччю газети і цінностям журналістики. У цьому нарисі Скотт сформував ціннісні постулати, які й до сьогодні визначають місію та роль журналістики:

• однією з чеснот, можливо, чи не головною чеснотою газети є її незалежність;
• коментарі вільні, але факти священні;
• голос опонентів не менше, ніж голос друзів, має право бути почутим;
• добре бути відвертим, але краще бути справедливим;
• щоб мати цінність, газета повинна бути єдиною, і кожна її частина повинна однаково розуміти та відповідати цілям та ідеалам, які її надихають: зокрема і редактор, і бізнес-менеджер мають крокувати рука об руку, так само як і колектив редакції. Вони мають бути схожими на екіпаж гоночного човна, добре згуртуватися і мати спільну та славну мету.

У 1907 році, після смерті сина Тейлора, Чарльз Скотт купив Manchester Guardian. Пообіцяв, що всіляко зберігатиме незалежність газети, як того прагнув засновник. У 1936 році син Скотта Джон, який на той час вже поховав і батька, і брата, створив компанію Scott Trust і передав їй право власності на Manchester Guardian. Так він намагався захистити газету від зникнення, якщо його не стане.

У 1959 році з назви газети вилучили слово «Manchester», аби відобразити її загальнонаціональний статус. Через п’ять років редакція The Guardian переїхала до Лондона, після чого її фінансове становище погіршилося. У середині 60-х років майбутнє газети стало настільки невизначеним, що тодішній голова правління компанії Лоуренс Скотт (Lawrence Scott) вирішив обговорити з The Times можливе злиття. Однак з фінансами у The Times ситуація була не краща. Переговори між виданнями закінчилися нічим.

Інвестиції в якість друку та переїзд до кращих лондонських офісів у 1976 році допомогли The Guardian зміцнішати. Цьому сприяло й оновлення міжнародного додатка Guardian Weekly, у якому почали публікувати деякі матеріали з американської Washington Post і французької Le Monde.

У 1997 році The Guardian стало першим національним медіа, яке призначило редактора по роботі з читачами. Його обов’язок — опрацьовувати читацькі відгуки, скарги, пропозиції щодо контенту. Виправлення та уточнення до матеріалів, щодо яких були зауваження, публікуються в окремій щоденній колонці.

У 1999 році запрацювала мережа сайтів Guardian Unlimited. Через два роки у неї було понад 2,4 мільйона унікальних користувачів і статус найпопулярнішого сайту газети у Великій Британії.

У 2011 році The Guardian відзначили премією «Газета року» від Press Awards за партнерство з організацією WikiLeaks, яка розкривала таємні депеші між Держдепартаментом США та його світовими дипломатичними представництвами. Частина документів стосувалася витрат на війну в Афганістані. Окрім The Guardian, статті на основі злитих даних публікували Le Monde, Der Spiegel, The New York Times та El Pais.

У 2014 році The Guardian і Washington Post здобули Пулітцерівську премію у номінації «За служіння суспільству» за публікацію історій про електронне шпигунство в США. В основі цих історій були документи, які надав колишній співробітник Агентства національної безпеки (АНБ) США Едвард Сноуден.

На тлі протестів проти расизму, які прокотилися світом у 2020 році, Scott Trust замовила академічне дослідження, аби перевірити, чи не причетні засновники Manchester Guardian до рабства. У дослідженні детально представлені події та контекст початку ХІХ століття. З’ясувалося, що Джон Едвард Тейлор був у партнерстві з виробником бавовни Oakden & Taylor та компанією Shuttleworth, Taylor & Co. Першій фірмі, найімовірніше, постачали бавовну-сирець, яку збирали раби в США, Бразилії та/або на колонізованих британських територіях у Вест-Індії. Друга була агентом компанії, яка імпортувала бавовну-сирець, зібрану поневоленими людьми у Вест-Індії, Бразилії, Гаяні, Сурінамі та південних штатах США. Та й фірми самого Тейлора могли експортувати готовий текстиль до рабовласницьких регіонів США. Схожі звʼязки виявили і в інших осіб, які фінансували тодішній Manchester Guardian. Scott Trust та Guardian перепросили «за свою роль у цьому злочині проти людства» та запропонували програму відновлення справедливості.

Політична позиція The Guardian

За даними компанії Ad Fontes Media, яка оцінює упередженість медіа, The Guardian схиляється до лівих поглядів. Саме видання стверджує, що «залишається вірним ліберальним традиціям». У Oxford Royale Academy жартують, що The Guardian «найбільше асоціюється з середнім ліберальним класом Великої Британії: світом кіноа, сталим розвитком та занепокоєнням щодо джентрифікації (реконструкція будівель у раніше непривабливих частинах міста та асоційований з ними переїзд до району багатших мешканців — прим. ред.)».

The Guardian не раз закидали приналежність до Лейбористської партії, однак видання це заперечує. Натомість каже, що у свій час підтримувало різні партії на виборах.

Останнім часом, коли у Великій Британії активно вивчають, наскільки ефективними були дії влади під час пандемії Covid-19, The Guardian гостро критикує колишнього премʼєр-міністра та голову Консервативної партії Бориса Джонсона. Наприклад, ось у цьому матеріалі його називають «лінивим» і «популістом», а в іншому — звинувачують у брехні та нещирості. Дістається Джонсону і за Brexit (вихід Британії з Євросоюзу), який, на переконання The Guardian, погіршив життя британців.

Медіа не схвалює монархію і вважає, що «сучасній Британії не дуже потрібні атрибути та привілеї, які належать іншій епосі».

Висвітлення війни Росії проти України

Матеріали The Guardian про війну в Україні зібрані в окремому розділі на сайті. Окрім звичайних новин і статей, медіа публікує щоденний дайджест подій.

Позиція видання є проукраїнською: у медіа засудили повномасштабне вторгнення Росії в Україну та диктаторську політику Росії та Путіна. Однак ще до лютого 2022-го, а то й трохи пізніше The Guardian називала російську-українську війну або «українською кризою», або «українсько-російською кризою» (другий варіант здебільшого звучав напередодні вторгнення). У деяких матеріалах видання ця «криза» розглядалася як прикрість, що впливає на економіку Британії, або як явище, з яким потрібно комусь «впоратися» або «боротися». Водночас Україна не завжди фігурувала у цих текстах як політичний «дорослий» суб’єкт.

The Guardian намагається пояснити українську історію для свого читача, однак у дечому може помилятися. Наприклад, у статті «Помста історії в Україні: рік війни похитнув світовий порядок» авторства Патріка Вінтура (Patrick Wintour) команду, яка працювала в Українському національному інституті пам’яті протягом 2014–2019-х років, назвали «правими націоналістами, які розглядали Україну в етнічному, антиросійському руслі».

The Guardian активно висвітлює, як живе українське суспільство під час повномасштабної війни. Наприклад, у грудні 2023-го вийшов матеріал редакторки The Guardian з питань культури Шарлотти Хіггінс (Charlotte Higgins) про її захоплення українськими жінками: культурними діячками, журналістками, фотографками та правозахисницями, які, за її словами, дарують їй надію. Окрім того, медіа час від часу дає слово й самим українцям. Того ж місяця в The Guardian опублікували текст письменника та військового ЗСУ Олександра Михеда: він описав один свій грудневий день у Києві, насичений подіями, тривогами, а також болем і втратами.

Про Україну для The Guardian періодично пише Наталія Гуменюк — українська журналістка-міжнародниця та авторка книги репортажів про окупований Крим «Загублений острів».

Журналісти The Guardian, які на постійній основі висвітлюють війну в Україні

• Люк Гардінґ (Luke Harding) — іноземний кореспондент The Guardian, який висвітлює війну в Україні з 2014 року. Повномасштабне вторгнення він зустрів у Києві. У 2023 році вийшла його книга репортажів «Вторгнення» про перші місяці великої війни. З 2007-го Гардінґ працював кореспондентом The Guardian у Москві, доки 5 лютого 2011 року його не депортували з Росії. Про ті переслідування, яких він зазнав від російського ФСБ, Гардінґ описав у своїй іншій книзі «Мафіозна держава».
• Шон Уокер (Shaun Walker) — кореспондент The Guardian по Центральній та Східній Європі з 2018 року. До цього він понад десять років пропрацював московським кореспондентом The Guardian (2013–2017) та британського медіа Independent (2007–2013). 2017 року Уокер видав книгу «Довге похмілля: Нова путінська Росія та привиди минулого».

Також до травня 2023-го авторкою The Guardian була журналістка Ізобель Кошів (Isobel Koshiw), яка працює в Україні з 2015-го. Нині вона дописує про війну для The Economist, Financial Times та The Washington Post.