Politico — це американська медійна організація, яка висвітлює як американську, так і міжнародну політику. Від самого заснування (2007 рік) орієнтована на онлайн-журналістику, однак має що запропонувати поціновувачам друкованих видань: щодня під час засідань Конгресу та щосереди під час його канікул Politico випускає однойменну газету, яку отримати можна безплатно в Нью-Йорку та Вашингтоні. Доставка видання в інші міста доступна за річною передплатою: 200 доларів в межах США та 600 доларів за кордон.
У Politico є окрема редакція у Європі — Politico Europe, яка висвітлює політичні події Європейського Союзу. Базується в Брюсселі й має додаткові офіси у Лондоні, Берліні та Парижі. Окрім контенту на сайті, пропонує читачам щоденні та щотижневі безплатні розсилки, як-от Brussels Playbook, London Playbook та Playbook Paris, які повідомляють, які політичні процеси відбуваються у європейських містах, що впливають на глобальний порядок денний.
Приблизно половина доходів Politico припадає на аналітичну платформу Politico Pro. Щонайменше за десять тисяч доларів на рік вона тримає своїх підписників — лобістів, банкірів, регуляторів — у курсі найважливішого, що відбувається у 22 сферах — від агрокультури до оборони. Ексклюзивні звіти готує команда з понад 300 журналістів.
Решта доходів надходить від реклами.
З 2022 року генеральною директоркою медіакомпанії Politico є Голі Шейхолесламі (Goli Sheikholeslami), яка раніше очолювала нью-йоркське радіо WNYC. Посаду глобального головного редактора посідає співзасновник Politico Джон Ф. Гарріс (John F. Harris).
Історія
У 2006 році працівники The Washington Post — редактор з національної політики Джон Ф. Гарріс і репортер у Білому домі Джим Вандехей (Jim VandeHei) — задумали створити власне видання про політику в онлайн-форматі. Перспективу вони вбачали у швидких, добре прописаних інтернет-репортажах: це б, на їхню думку, дозволило їм бути оперативнішим за пресу, яка тоді ще мала панівну роль у висвітленні виборів. Ідею не відкладали, і вже на початку 2007-го запустили сайт нового медіа — Politico й стали тричі на тиждень поширювати однойменну газету на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні.
Задум медійників підтримав банкір та медіаменеджер Роберт Олбріттон (Robert Allbritton): він допоміг їм залучити до команди приблизно 30 медійників. Зокрема до Politico приєдналися журналісти, які вже мали вагу в медіасередовищі, — кореспондент Time в Білому домі Майк Аллен (Mike Allen) та колумніст New York Daily News Бен Сміт (Ben Smith).
Уже в рік запуску Politico привернуло до себе увагу завдяки всебічному та швидкому висвітленню президентських праймеріз та виборів у США. Від журналістів вимагали, аби вони повідомляли навіть про дрібні політичні інтриги та розкладали історію на частини. Деякі автори Politico часто публікували понад десять матеріалів на день, що було нечуваним на той час. Такий темп сприяв розвитку інтенсивної редакційної культури. Як згадувала Керрі Бадофф Браун (Carrie Budoff Brown), тодішня репортерка Politico, а нині старша віцепрезидентка відділу політики та виборів NBC News, протягом шести місяців від запуску Politico вона працювала по 16 годин на добу. «Зобов’язання бути першою перехоплювало мене: це відчуття у нас заклали [Гарріс] та [Вандехей]. Я не хотіла, щоб мене обійшли», — говорила Браун.
З одного боку, така оперативність давала гарні кількісні показники: у 2008 році сайт Politico отримував понад три мільйони унікальних відвідувань на місяць, випереджаючи сайти багатьох загальнонаціональних видань. З іншого — подеколи страждала достовірність: деякі новини публікували без підтвердження. Наприклад, у березні 2007-го Бен Сміт повідомляв, шо кандидат в президенти Джон Едвардс нібито покине передвиборчу гонку, аби піклуватися про хвору на рак дружину, однак він свою кандидатуру від Демократичної партії зняв лише 30 січня 2008-го.
У 2007 році Майк Аллен запустив щоденну електронну розсилку Politico Playbook, до якої він відбирав найважливішу інформацію з ексклюзивних джерел та перших примірників нових книг й журналів. У New York Times його розсилку охарактеризували як «інсайдерську добірку передсвітанкових новин, сенсаційних матеріалів, привітань для іменинників, про яких ви ніколи не чули, випадкових міських спостережень та внутрішніх жартів».
Спершу Аллен відправляв Politico Playbook керівництву. Потім надсилав представникам президентських кампаній — першим зовнішнім отримувачем розсилки став Говард Вольфсон (Howard Wolfson), один із головних стратегів кампанії Гілларі Клінтон у 2008 році. Далі розсилку стали отримувати журналісти з інших медіа, офіційні особи Білого дому й, зрештою, всі охочі. Її читали не лише у Вашингтоні, а й на Волл-Стріт, у столицях штатів, новинних та розважальних компаніях на обох узбережжях США.
Вже в перші роки існування Politico Playbook великі торгові компанії, як-от Starbucks, або незрозумілі лобі, як-от організація американських фермерів, що вирощують сомів, готові були платити 15 тисяч доларів на тиждень за рекламу у розсилці Аллена. До 2016 року понад 100 000 людей читали її щодня. Формат Playbook перейняла і європейська редакція Politico, яка відкрилася у 2015 році.
У 2016 році Джим Вандехей та Майк Аллен покинули Politico і заснували спільний проєкт Axious — сайт із короткими та змістовними статтями (обсяг зазвичай до 300 слів), який пропонує щоденні та щотижневі розсилки на різні теми. Веде їх Аллен.
У 2013 році Роберт Олбріттон продав телеканали, які успадкував від своєї родини, і частину коштів — орієнтовно понад 50 мільйонів доларів — вклав у Politico до 2018 року. А у 2021-му продав саме Politico німецькій медіакомпанії Axel Springer SE за один мільярд доларів готівкою. Цю угоду вважають однією із найуспішніших медіаінвестицій в історії нових медіа. До того ж Axel Springer SE пробувала домовлятися за покупку Politico ще у 2015 році, і тоді йшлося про вчетверо нижчу ціну.
На думку Бена Сміта, вже колишнього журналіста Politico, німецька медіакомпанія навряд чи б зацікавилася одними тільки якісними політичними репортажами. Річ радше у сильній бізнес-складові — платформі Politico Pro, користувачі якої платять п’яти- і шестизначні суми за доступ до ексклюзивної інформації.
Після покупки Axel Springer SE повідомила працівникам Politico, що вони мають дотримуватися принципів її засновника Акселя Шпрингера: підтримувати єдину Європу, право Ізраїлю на існування, вільну ринкову економіку. Зазвичай журналісти медіа, які належать Axel Springer SE, мають ще й підтверджувати ці зобов’язання підписом, але співробітникам Politico компанія дозволила цього не робити.
Політична позиція
Компанія AllSides, яка перевіряє контент ЗМІ на упередженість, відзначає у Politico незначний ухил в ліві погляди. Як приклад організація наводить лексику, яку вживало Politico, коли писало про Штурм Капітолія, який влаштували прихильники Дональда Трампа у січні 2021 року: «загроза демократії», «смертельний бунт», «повстання», «хрестовий похід Трампа».
На думку журналіста Пола Хокенса (Paul Hockenos), який досліджує суспільно-політичні процеси Німеччини, Politico є «виважено нейтральною у своїх політичних зобов’язаннях» на відміну від свого власника Axel Springer SE. У матеріалі для Foreign Policy Хокенс розповідає про те, як медіакомпанія порушувала журналістську етику на користь правих сил, і наводить приклади упередженості німецької газети Bild — ще одного медіа Axel Springer.
Попри те, що Axel Springer SE вимагає від своїх медіа «підтримувати право Ізраїля на існування», Politico звинувачували в антиізраїльській пропаганді. Так, Комітет за точність висвітлення подій на Близькому сході в Америці (CAMERA) у червні 2022 року зауважив, що в одному зі своїх текстів Politico не додав повного контексту щодо створення Ізраїлю в 1948 році та неточно описав термін «накба». Медіа вказало, що це термін, який описує переміщення палестинців напередодні створення Ізраїля, натомість CAMERA розглядає накбу як «невдалу спробу масового вбивства та переселення євреїв, яка сталася після того, як арабські лідери відкинули мир і палестинську державність».
Висвітлення війни Росії проти України
На основному сайті Politico війна в Україні найчастіше згадується в контексті американської політики: підготовки до президентських виборів 2024 року, оцінювання дій нинішнього президента США Джо Байдена, відносин Штатів з іншими країнами. Детальніше війну в Україні крізь політичну призму висвітлює європейський підрозділ Politico: у головному меню сайту politico.eu розміщена вкладка, яка веде на розділ «Війна в Україні». Він оновлюється в середньому шість-вісім разів на день. Багато матеріалів стосуються підтримки Заходом України та відносин між Заходом і Україною або Росією. Пише медіа і про внутрішню політику України, наприклад, про боротьбу з корупцією в оборонно-промисловому комплексі. Обстріли та події на фронті Politico Europe висвітлює рідше.
Автори колонок Politico Europe здебільшого мають проукраїнську позицію. Наприклад, міністр оборони Великої Британії Грант Шаппс (Grant Shapps) у своїй колонці «Майбутнє України в руках Заходу» наголошує на відданості Великої Британії Україні й закликає Захід посилити допомогу: «Не існує світу, в якому можна дозволити Путіну перемогти. Це [поразка України] не тільки підбадьорить його, що поставить під приціл Росії інших наших східноєвропейських союзників, а й стане сигналом Китаю, що все готове до захоплення».
Подеколи онлайн-видання дає слово «хорошим росіянам», які у війні винуватять лише Путіна та його режим. У грудні 2023-го економіст із Новосибірська Максим Миронов, який живе в Аргентині, написав для Politico колонку під назвою «Час Україні працювати з російською опозицією». На думку автора, після двох років великої війни в України та її союзників на Заході різне бачення розв’язання ситуації: мовляв, Україна прагне повернути всі території, окуповані Росією, а Захід не зацікавлений у великій прямій конфронтації з РФ. Тож Миронов пропонує українцям «почати розглядати частину Росії як союзника, якого можна згуртувати для боротьби проти путінського режиму та його імперіалізму». Ще він вважає, що Україна спільно з російськими опозиційними групами має виступати за те, аби Європейський союз пом’якшив фінансові обмеження та імміграційну політику щодо росіян: мовляв, це сприятиме відтоку висококваліфікованих кадрів з РФ. Натякає й Миронов на те, що варто повернути в Росію платіжні системи Visa та Mastercard, аби російський капітал не зосереджувався в межах РФ. Загалом автор покладає як на Україну, так і на Захід відповідальність створити всі належні умови для «боротьби» російської опозиції.
Американська аналітикиня й експертка з питань безпеки та геополітики Джессіка Берлін (Jesicca Berlin) опублікувала в X (Twitter) допис зі скриншотом колонки Миронова та підписом «виправила це для них». Берлін переробила заголовок на «Час російській опозиції припинити скиглити та почати слухати українців». А лід переписала так: «Російська опозиція від початку війни висловлювала бажання співпрацювати з Україною повчала Україну. Час прийняти цю пропозицію припинити це робити та об’єднати зусилля справді допомогти або ж замовкнути». Твіт набрав півмільйона охоплення.
Новини про Україну Politico Europe подає досить нейтрально та в разі чого додає потрібний контекст. До прикладу, у ліді новини про приїзд до України прем’єр-міністра Словаччини Роберта Фіцо/Robert Fico («У Києві війни немає, — насміхається словацький Фіцо») зазначається: «Заяви дружнього до Росії прем’єр-міністра з’явилися того ж дня, коли Москва обстріляла столицю України ракетами». У результаті, читач зможе відразу зрозуміти, чи варто довіряти заявам Фіцо і всьому іншому, що він скаже далі.
Також щороку Politico Europe публікує рейтинг найвпливовіших людей Європи, який складається з трьох категорій: «діячі», «збурювачі» та «мрійники». У 2023 році до рейтингу потрапили голова Офісу президента Андрій Єрмак (четверте місце серед діячів) та Володимир Зеленський, який очолив список мрійників. Politico Europe порівнює Зеленського з Вінстоном Черчиллем, Мартіном Лютером Кінгом-молодшим та Нельсоном Манделою, зазначаючи, що «час від часу з’являється лідер та самотужки змінює хід історії не завдяки могутності своєї армії чи економіки, а завдяки силі своїх слів».
Медіа зауважує: Зеленський надихав українців протистояти повномасштабному вторгненню Росії, а також вмовляв, соромив і благав нації допомогти у цьому — і «йому вдалося проштовхнути речі [статус кандидата для України в ЄС], які донедавна були немислимими».
«Але 2024 рік буде непростим для артиста, який став президентом після того, як зіграв його на телебаченні. Світ відволікається на нову стару війну на Близькому Сході; українці виснажені двома роками боїв і намагаються повернути собі територію», — пише Politico.
Здебільшого про війну в Україні для Politico Europe пише Вероніка Мелкозерова (Veronika Melkozerova), яка працює репортеркою медіа в Україні з грудня 2022-го. До цього вона була виконавчою редакторкою англомовної версії медіа NV — The New Voice of Ukraine. Співпрацювала раніше з NBC News та The Wall Street Journal.